У травні минулого року Указом Президента України було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони «Про заходи щодо зміцнення обороноздатності держави». В документі йдеться про необхідність напрацювати концептуальні підходи, які б дозволили адекватно реагувати на агресивні виклики з боку Російської Федерації.

Серед напрямків – удосконалення системи територіальної оборони; підвищення рівня військово-патріотичного виховання молоді; підготовка військового резерву Збройних Сил України та інших військових формувань; протидія інформаційній агресії проти України; організація та підтримання дій руху опору. Саме ці 5 кроків дозволять у максимально короткий термін – 5 – 7 років – посилити українську державу і згуртувати народ навколо ідеї української автентичності.

Прокоментувати їх погодився заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України Сергій Кривонос:

«Всі напрямки важливі, – говорить він. – Перший – це територіальна оборона. Ми прекрасно розуміємо, що спроможність спецслужб і сил спеціальних операцій Російської Федерації дозволяє в максимально короткі терміни завести на нашу територію сотні розвідувальних груп, які можуть значно дестабілізувати ситуацію всередині країни. За умови, якщо не буде протидії.

Якщо ж кожен населений пункт матиме певну кількість спеціально навчених людей, які завчасно стануть на охорону важливих об’єктів інфраструктури, то дестабілізувати обстановку буде складніше, або взагалі неможливо. Такий принцип нині позиціонують у Польщі.

Або візьмемо для прикладу Естонію. Там щорічно проводяться змагання з територіальної оборони. Для організації протидії естонським загонам тероборони спеціально приїздять групи спецпризначення з багатьох країн-членів НАТО. До фінішу в цих змаганнях доходять менше чверті від загальної чисельності гостей-учасників. Чому? Тому що естонці добре знають свою справу, серйозно займаються і мотивовані.

Щось схоже необхідно втілити й нам. Коли ворог знатиме, що у певному населеному пункті його чекають, то не зможе безкарно нишпорити по нашій території. Саме для цього й потрібна територіальна оборона нашій державі. Це – наше головне завдання і саме цього Росія не хоче допустити. Навіть зараз, під час опрацювання закону про територіальну оборону доводиться стикатися з серйозним супротивом.

Другий крок. Однією з найбільш гострих проблем, які нині існують в Україні, є відсутність військово-патріотичного виховання на державному рівні. Певні документи, що передбачають і регулюють таку діяльність, є, а ось реальних дій не відбувається, ситуація вкрай сумна.

Пройшло уже майже три десятки років від часу заснування незалежної України, але досі на рівні офіційного документа відсутні поняття про наші національні надбання, традиції, мету… Хто ми, українці, які цінності сповідуємо, заради чого живемо на своїй землі?

У 1929 році в Празі був проведений з’їзд ОУН. На ньому Євген Коновалець, перший голова цієї організації, визначив, що одне із пріоритетних завдань – це робота з молоддю. Починаючи з того часу і до 1936 року представники ОУН активно працювали з підростаючим поколінням на рівні шкіл, пластів, інших скаутських організацій. Що отримали згодом? Коли Червона Армія повернулася на Західну Україну, ті діти, ставши дорослими, десятками тисяч пішли воювати за незалежність.

Це один із прикладів нашої живої історії. Він переконливо доводить необхідність займатися військово-патріотичним вихованням. Наразі у нас воно відсутнє. Ми маємо принаймні два покоління, які виросли при незалежній Україні. Скажіть, які національні цінності вони сповідують? В школах, у вищих навчальних закладах військово-патріотичне виховання ледь жевріє. Тому мусимо констатувати, що у нас виросло два покоління безідейних споживачів.

Один із прикладів неуспішності сучасної державної політики в питанні військово-патріотичного виховання – це мобілізація до лав Збройних Сил України у 2014 – 2015 роках. Так, десятки тисяч добровольців буквально штурмували військкомати. Але будемо відвертими, значно більша кількість у будь-який спосіб намагалися уникнути призову, ховаючись під спідниці своїх матерів і дружин. Інакше, як провалом, назвати це не можна.

Давайте розглянемо інший приклад, опустивши політичну складову. Успішну роботу керівництва країни з власним народом продемонструвала гітлерівська Німеччина з початком Другої світової війни. З 1939 по 1945 роки до лав Вермахту було мобілізовано 22 млн німців. Від початку й до кінця 1944-го кількість дезертирів там не перевищила 1 тис. чоловік. В той же час, лише у перші роки війни Червона Армія мала сотні тисяч дезертирів.

Наводячи цей факт, я в жодному разі не пропагую гітлеризм. А лише демонструю, які результати дає налагоджена система виховання. На жаль, зараз у нас вона відсутня. Хоча прикладів правильної організації роботи з молоддю в нашій історії достатньо.

Якщо зараз прискореними темпами зайнятися цією справою, то через 10-15 років в Україні з’явиться абсолютно нове покоління, яке сповідуватиме національні цінності, матиме неабияку мотивацію до розвитку й захисту своєї країни.

Щоправда, цьому мають передувати кілька умов, найголовніша з яких – державна воля. В Україні принаймні декілька міністерств, які так чи інакше мають бути зацікавлені у цій роботі: Міносвіти, Міноборони, Мінсоцполітики, Міністерство у справах ветеранів, Міністерство молоді та спорту. Всі вони певною мірою відповідають за військово-патріотичне виховання. Але, на жаль, відсутній орган, який би очолював, контролював і направляв цей процес у потрібне русло.

Ще один важливий момент. Ми маємо десятки тисяч людей, які захищали нашу державу на фронті протягом останніх шести років. Частина з них повернулися додому і відтоді відчувають себе певною мірою нереалізованими, забутими державою.

Вони й надалі хочуть захищати свою країну і докладати зусиль щодо виховання підростаючого покоління. Тому в роботі з ними та молоддю варто застосувати такий принцип: досвідчені «вовки» вчать молодих «вовчат» захищати свою зграю.

Ветерани можуть надавати дітям навички, які знадобляться не тільки у військовій справі, а взагалі у повсякденному житті чи екстремальних ситуаціях: при пожежі, біля водойми, при техногенних катастрофах тощо. На рівні гри діти засвоюють певні навички навіть швидше, ніж дорослі.

Можна практикувати різні гуртки. Наприклад, моделювання і виготовлення дронів. Якщо ми розвиватимемо подібні напрямки, то через 5-10 років отримаємо готових фахівців для збройних сил.

Те ж саме стосується тактичної медицини, зв’язку, автосправи. Гра в пейнтбол, наприклад, окрім влучної стрільби навчає елементам тактики. І так далі. Додайте до цього фізичне загартування, командний дух, ідеологію… Люди, які з ними займатимуться, передаватимуть цінності, отримані свого часу від своїх старших наставників чи батьків. Лише так наша молодь навчиться ідентифікувати себе як українця і почуватиметься невід’ємною частиною держави.

Третій крок – підготовка військового резерву. В 2014-2015 роках до військових комісаріатів приходили десятки тисяч мобілізованих, але без елементарних військових навичок. Чимало з них навіть не вміли стріляти, розбирати зброю, кидати гранату, правильно переміщатись на полі бою тощо. Одна з причин – втрачена система роботи Товариства сприяння обороні України (ТСОУ). Нині ця організація існує більш юридично, ніж фактично. Адже для держави від неї жодної користі. Люди, які очолюють ТСОУ, за рахунок здачі в оренду об’єктів та матеріальної бази заробляють скажені гроші. Фактично організація обслуговує чиїсь бізнес-інтереси. Але не державу.

Ще одна забута тема – навчально-виробничі комбінати. Їх також потрібно відродити. Аби молодь старших класів мала змогу за рахунок держави отримати професію подвійного призначення: водій, слюсар-ремонтник, санітар, кухар. У такий спосіб одночасно вдасться посилити й мобілізаційний ресурс держави.

Четвертий крок – протидія інформаційному впливу. Наразі ми, на жаль, програємо інформаційну війну Російській Федерації. А якщо не боротися за розум і серця нашого народу, настає експансія ззовні. Ми перестали безоплатно транслювати на наші території українські канали. Натомість продовжують свою пропаганду україномовні, але проросійсько налаштовані. Російські ж канали взагалі можна приймати абсолютно безоплатно.

Якщо нічого не змінити, через 3– 5 років ми знову можемо отримати ситуацію, ідентичну тій, що склалася у 2014-му на Донбасі і в Криму. Але це може бути вже інший регіон. Розуміючи, що нас важко зламати фізично, Росія й надалі намагатиметься «перекувати» нас ментально і морально.

Тому було б доречним викладати у наших вишах предмет «Інформаційно-психологічні операції». Прослухавши його, молоді люди знатимуть принаймні основне: що таке інформаційна операція, що таке акція, протидія, яким чином здійснюється маніпулювання тощо. А відтак зможуть самостійно аналізувати і робити власні висновки з почутого і побаченого.

З початком російської агресії у 2014 році ми мали приклад, коли величезна кількість блогерів та лідерів суспільної думки підтримували нашу армію і державу в інтернет-мережах. Вони роз’яснювали загрозу, яку несе Російська Федерація, доносили правду про події тощо. Дякуючи цьому, Україну підтримувала світова спільнота. На жаль, через помилки тодішнього керівництва це починання не знайшло необхідної подальшої підтримки.

В Китаї, наприклад, діє корпус хакерів, де сотні тисяч людей у вільний від роботи час займаються боротьбою в інтернеті за певними напрямками на користь своєї країни. Поляки, створюючи сили територіальної оборони і розуміючи, що не зможуть платити айтішникам такі ж високі зарплати, як в армії, ввели підрозділи кіберзахисту й кібрбезпеки безпосередньо в підрозділах територіальної оборони. Їх фахівці працюють від кількох до 40-ка днів на рік, зміцнюючи і захищаючи інформаційний простір польського суспільства. У нас наразі інформаційна політика взагалі відсутня. Керівництво країни, на жаль, не має власних інформаційних ресурсів, тому нерідко програє в інформаційній війні.

До того ж, у нас не вміють працювати з інформацією. Подача будь-якої новини має проходити 3 етапи: підготовка, сама новина і її супроводження. У нас є тільки месиджі. Підготовки і супроводження немає, тому будь-яку промову відразу перекручують, даючи ту її частку, яка вигідна опонентам. Так не повинно бути, суспільство має це розуміти.

І п’ятий крок. Організація та підтримка дій руху опору. Ми прекрасно розуміємо, що українська армія за своїм військово-технічним потенціалом значно поступається російській. У випадку відкритої агресії ми не матимемо необхідних матеріально-технічних ресурсів, аби втягуватися у тривалу війну.

Тому певні етапи протистояння наше військо може програти. Але ніколи не програє підготовлений український народ. З народом практично не можливо боротися. Це добре засвідчує наш український досвід: для того, аби поставити Західну Україну на коліна і знищити визвольний рух, більшовикам довелося виселити звідти понад 1 млн людей, ще 200 тис. знищити, велику кількість заслати в табори.

При цьому підтримка народу часто-густо полягала не стільки в продуктах харчування, одязі тощо, скільки в тому, що повстанців принаймні просто «не зливали» червоним командирам. Іноді це вартувало значно більше, ніж матеріальні засоби.

Отже, ми розглянули п’ять кроків, які дозволять посилити обороноздатність України в максимально короткі терміни. Зверніть увагу, говорячи про їх реалізацію, я жодним словом не згадав українську армію. Адже впровадження перелічених вище напрямків – це справа виключно держави. Збройні Сили України братимуть хіба що опосередковану участь в цьому процесі: виділятимуть об’єкти на полігонах, інструкторів для проведення занять тощо. Але не більше.

Залишається лише визначитися з тим, хто міг би очолити цей процес, і створити ті правила, які об’єднають наш народ, аби стати успішним. Якщо ми хочемо жити у достойній процвітаючій державі, ми повинні не скубти один одного, а об’єднуватись. Втілити це буде нелегко, зважаючи на історичні й ментальні особливості наших регіонів. Але у цьому зв’язку мені пригадується досвід Канади.

Наприкінці Другої світової війни у Канаді налічувалося 9 млн населення. Це друга за територією країна в світі. З 1945 по 1960-ті роки на її територію заїхали близько 16 млн емігрантів. Я запитав канадців, як з цього «людського розмаїття» їм вдалося створити демократичну стабільну й дуже вмотивовану державу?

Вони працювали за двома напрямками. Перший – безумовне виконання канадських законів дорослим населенням. Без жодних потурань і послаблень. За недотримання – в’язниця. Другий – робота з дітьми. Золоте правило Вест-Поінту – найстарішої військової академії США: не бреши, не кради і не мовчи, якщо зроблять інші. Це абсолютно новий підхід у вихованні громадської свідомості. Його нині застосовують не лише у США та Канаді, а й у країнах Європи. За бажання й розумної організації його цілком реально запровадити й в Україні».