Наголос

акцентуй на головному!

«В Україні сформувалася традиція — в усіх проблемах звинувачують суди». Монолог голови Ради суддів Богдана Моніча

Судова реформа давно стала не лише необхідністю для роботи судової системи, а й політичним фактором. Кожна нова влада в Україні заявляє про необхідність реформувати судову систему. Сьогоднішня — не виняток. Про судову реформу і президент, і представники його партії у парламенті говорять багато і часто, інколи пропонуючи нові законопроєкти. Але за два роки їхньої каденції реформа фактично не відбулася. Як наслідок, у системі вже півтора року не працює Вища кваліфікаційна комісія суддів, не вистачає кадрів та грошей.

Про судову реформу говорять не лише політики, а й представники громадських організацій, які моніторять ситуацію у судовій системі, міжнародні експерти. Зазвичай, у них різне уявлення про те, що потрібно українським суддям.

«Ґрати» запитали у самих суддів: яка реформа їм потрібна? Про довіру, судові помилки, недоброчесних суддів — у монолозі голови Ради суддів, судді Сьомого апеляційного адміністративного суду Богдана Моніча.

Про стан судової системи

Судова система України сьогодні — на межі колапсу. Це моя думка, але її поділяють багато колег. Чому так сталося? Основна проблема — нестача суддів. Про це говорять практично всі, але шляхів вирішення проблеми поки не запропоновано.

Ситуація у судах першої інстанції ще не настільки критична, як в апеляційних. Минулого року завдяки роботі Вищої кваліфікаційної комісії (ВККС), Вищій раді правосуддя (ВРП) і точковим змінам у законодавстві, вдалося до певної міри знизити рівень проблеми — був призначений 441 суддя. Проте зараз цей ресурс практично вичерпаний. І він стосувався лише суддів першої інстанції.

В апеляціях практично немає ресурсу, що міг би вирішити кадрову проблему. Минулого року були звільнені 252 суддів, постійно зростає кількість суддів, які пішли у відставку. У 2019-у пішли 132 судді, а в 2020 — 249. Рада суддів підрахувала, що право на відставку зараз має понад півтори тисячі суддів в Україні, і це переважно судді, які працюють протягом довгого часу, здебільшого — судді апеляційної інстанції. З кожним днем ця цифра зростає.

Так, хвиля відставок пов’язана з новою судовою реформою. Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) не працює більше року, і не схоже, що буде сформована найближчим часом. А без цього проблема набору суддів залишається невирішеною.

Сьогодні всі спроби судової реформи зводяться до того, щоб залучити до конкурсних комісій міжнародних експертів. Ця ідея по-різному сприймається у судовій спільноті та у стінах парламенту. Проте Верховна рада прийняла у першому читанні законопроєкт № 3711-д. Як на мене, він — досить компромісний: конкурсна комісія буде створена на рівних правах для міжнародних експертів та представників судової влади.

Спочатку ми були проти участі міжнародних експертів, але, усвідомлюючи ситуацію, у якій живемо, пішли на поступки, щоб міжнародні експерти брали участь у певних комісіях, але водночас, щоб було рівне представництво та рівні права між ними і представниками судової влади.

Дивує інше. Якщо ми готові працювати у такому форматі, то чому до представників судової влади одразу така велика недовіра? Адже під час формування будь-якого органу ми повинні думати про те, щоб «прохідні» кандидати отримували підтримку максимальної кількості членів конкурсної комісії, в ідеалі — усіх шести.

До речі, у першому читанні законопроєкт про ВККС підтримали 226 депутатів мінімальна необхідна кількість для прийняття , і це своєрідний індикатор, чи буде прийнятий законопроєкт у другому читанні. Сподіваємося, що все ж таки буде.

Кожна нова влада намагається реформувати судову систему.

Мені важко сказати, чому так відбувається. Можливо, це традиція держави, коли в усіх гріхах та негараздах звинувачують суддів. А, можливо, це прояв непереборного бажання підпорядкувати собі тих, хто намагається протистояти утискам, які дозволяє собі держава щодо своїх громадян, а надалі убезпечити себе від можливої ​​відповідальності за нехтування законами.

Хоча судова гілка влади — слабша від інших.

Судді не можуть настільки ж активно опиратися наступам: вони не беруть участі у політичних ток-шоу, не використовують політичні висловлювання для піару і так далі.

Із 2014 року ми зробили багато спроб комунікації з громадськістю та журналістами. Але насправді нікому не цікава щоденна (рутинна) робота суддів. Цікава одна справа з сотень тисяч, яка десь прозвучала. І якщо це посилюється політичною повісткою, наноситься важкий удар по судовій владі і потім дуже складно довести, що звинувачення проти суддів — необґрунтовані. Як в анекдоті: ложки знайшлися, а осад залишився.

Про фінанси

Я згоден: ситуація з фінансуванням судової влади дуже схожа на шантаж [з боку законодавчої та виконавчої влади]. Фактично сьогодні ми — з простягнутою рукою. Хоча Конституцією передбачено, що фінансування судової системи має бути на належному рівні. Про інші гілки влади там не йдеться.

Зараз усі прагнуть вирішити цю проблему, але результату поки немає. Як наслідок, виникла дуже велика заборгованість по зарплаті працівникам апаратів судів. Загалом не вистачає близько 4,5 мільярда гривень при 25 тисячах працівників апаратів судів. Цьогоріч уряд виділив близько 2,6 мільярда. І лише за останні три-чотири місяці через Міністерство фінансів і за участю профільного комітету парламенту фінансова проблема почала хоч якось вирішуватися. 19 травня 2021 року Комітет Верховної Ради з питань бюджету погодив збільшення витрат на місцеві та апеляційні суди на 742 мільйони гривень. У цю суму входить і зарплата працівникам апарату судів, і поточні витрати. Але навіть ці гроші дозволять вирішити проблему лише частково: їх все одно не вистачить, щоб підняти зарплату працівників апаратів судів до рівня 2019 року. На розвиток судової системи грошей немає взагалі.

Під час засідань часто запитують, чому не скорочують працівників апарату. Ми намагаємося переконати, що цього робити не можна. Якщо у суді було троє суддів, а залишився один, то на кількість справ це все одно не вплинуло. Працівники канцелярії мають обробити усі документи. До того ж, це не логічно: коли держава не може заповнити вакансії суддів — скорочувати працівників апарату.

Кажуть, що у держави немає фінансів. Ми не заглядаємо до чужих кишень, але Міністерству культури виділили 26 мільярдів гривень, а судовій гілці влади — 16 мільярдів. Виглядає дивно, погодьтеся. Держава повинна збалансовано підходити до своїх витрат, і це зрозуміло, але Конституція говорить про те, що саме судова влада повинна фінансуватися у пріоритетну чергу. Натомість останні два роки судова система фінансується за залишковим принципом.

Загалом дуже цікаве питання: хто ще з розпорядників бюджетних коштів звітує щотижня за кожну копійку і доводить обґрунтованість своїх витрат на елементарні потреби? Правильно — судова гілка влади. Це взагалі нормально у правовій державі?

Про реформу системи самими суддями

Зараз ми активно займаємося переглядом мережі судів. Хочемо її оптимізувати.

Наприклад, у Києво-Святошинському районному суді Київської області має бути 16 суддів. За минулий рік суд розглянув 17 тисяч 939 справ. Тобто по 1 121 справі на кожного суддю. Фактично у цьому суді працює 11 суддів. Вони розглянули по 1630 справ кожен. З огляду на таке навантаження суду, там має працювати 31 суддя.

У цій же області є Ржищівський районний суд, де має бути три судді. Цей суд розглядає за рік 439 справ. Тобто на одного суддю — 146 справ. Фактично зараз там працює один суддя, і за нашими підрахунками більше не потрібно.

Разом у Київській області — 28 судів. З них оптимально треба залишити від 8 до 10. Але потрібно їм облаштувати одне приміщення, а для цього в ідеалі треба побудувати нову будівлю, забезпечити їх нормальними умовами роботи і так далі. На це потрібні кошти. А тут судовій системі і на поштову кореспонденцію не вистачає

Суди масово припиняють відправку повісток через нестачу фінансування .

Зараз питанням оптимізації судів займається робоча група, створена на базі парламентського комітету. Загальне розуміння є, але без змін у законодавстві, а, отже, без підтримки президента і парламенту, це питання ми зрушити не зможемо.

Про довіру до суддів

Зазвичай, опитування щодо довіри до судової системи проводять серед тих, хто ніколи у судах і не був, звідси й низькі цифри. Останнім часом ми стали ініціаторами того, що такі опитування проводять серед тих, хто зіштовхується у своєму житті з судами. Рівень довіри цих людей до судів високий. Давайте запитаємо у людей, які виходять, наприклад, з податкової, як вони ставляться до цієї служби. Або пенсіонер, який виходить з Пенсійного фонду після чергової відмови у призначенні або перерахунку пенсії… Мені здається показники довіри будуть набагато нижчими у порівнянні з судами.

Згідно зі статистикою за 2020 рік, щодня в Україні суди виносять близько 11 тисяч судових рішень. Цьогоріч (станом на 1 червня) місцеві суди ухвалили близько 1 млн 100 тисяч рішень. Скажіть, будь ласка, до якої кількості судових рішень є претензії? Можемо згадати справу Стерненка

Приморський райсуд Одеси засудив колишнього очільника «Правого сектора» Одеси Сергія Стерненка до семи років та трьох місяців позбавлення волі з конфіскацією частини майна за звинуваченнями у викраденні людини, розбої та незаконному носінні зброї , рішення щодо книги про Стуса Дарницький райсуд Києва визнав недостовірною інформацію у книзі історика Вахтанга Кіпіані про Василя Стуса і заборонив розповсюджувати тираж книги … Хоча останнє було скасовано

Київський апеляційний суд скасував рішення першої інстанції і дозволив розповсюдження тиражу книги .

Кількість судових рішень, до яких є питання, — мізерно мала, у порівнянні з загальною кількістю розглянутих справ. І вони потім скасовуються судами вищих інстанцій. Тому наразі нам потрібно забезпечити швидке правосуддя, що включає в себе швидке проходження справи усіма інстанціями. Судді — живі люди і можуть помилятися. Я не оцінюю рішення, які перерахував. Але для того, щоб судова система працювала ефективно, будь-яке рішення має швидко переглядатися. І, до речі, лише 13% судових рішень оскаржують в апеляції. Решта — влаштовують обидві сторони.

Про судові помилки

Існує європейський стандарт, згідно з яким, суддя не може нести відповідальність за своє рішення за винятком випадків грубої недбалості. І навіть у таких випадках у більшості країн ця відповідальність обмежується дисциплінарним покаранням. Такого суддю система повинна вилучити із судової системи. Але потрібно окремо розбиратися з кожним випадком.

Так, часто згадують період Майдану [коли деякі судді забороняли акції протесту або заарештовували активістів]. Потрібно розуміти, що тоді була судова практика заборонного характеру, тобто, якщо правоохоронні органи говорять, що можуть бути масові заворушення під час якоїсь акції, то суд повинен був цьому запобігти. Після Майдану ця практика змінилася. Але чи можна звинувачувати усіх суддів, які застосовували тоді цю практику? Потрібно розбиратися у кожному конкретному випадку. Мені, наприклад, пощастило, і я не розглядав такі справи. Навіть не знаю, яким чином розглядав би подібні суперечки.

Практика розгляду справ адміністративних порушень раніше була дуже спрощеною. Фактично ці справи складалися з протоколу, в якому правопорушник пише, що визнає свою провину. Наприклад, так було зі справами про порушення правил дорожнього руху

стаття 124 Кодексу про адміністративні порушення . Рішення суду потрібні для виплат страхових компаній. Зазвичай, їх ніхто не оскаржує. Але навантаження щодо цих справ на суддів — досить велике. Приходять, наприклад, 30-50 людей з протоколами, суддя виходить і питає: «Хто згоден на штраф і визнає провину?» 15 людей, до прикладу, піднімають руки, суддя відправляє їх оплатити штраф і принести квитанції. Судді нІколи розглядати ці справи. І це ненормально, так не має бути. Ми ж прагнемо того, щоб кожна людина, яка приходить до суду, була прийнята та вислухана. Водночас досить сумнівно заарештовувати людину або позбавляти її прав за дрібне порушення правил дорожнього руху.

Коли ми говоримо про притягнення суддів до відповідальності, то потрібно враховувати навантаження Вищої ради правосуддя, яка розглядає такі скарги. Впродовж року ВРП розглядає близько 10 тисяч справ, один член ради розглядає 475 справ. Це колосальне навантаження. Окрім цього, оскарження рішення ВРП відбувається в апеляційних, касаційних судах. З огляду на недостатню кількість суддів та їхнє навантаження, неможливо забезпечити швидку та ефективну процедуру розгляду цих скарг. Крім того, мені здається, важливо обмежити кількість тих, хто може подавати скарги на суддів: щоб таке право мали лише адвокати та прокурори, які беруть участь у судовому процесі. І якщо хтось із них подає десятки скарг, а ВРП визнає їх безпідставними, то, напевно, на рівні закону повинна бути дисциплінарна відповідальність. Хоча б попередження. Переважна більшість скарг останнім часом стосується якраз не суті рішень, а тривалості судових розглядів. І тут ми знову починаємо говорити про кадровий колапс.

Ще одне важливе питання, яке стоїть перед судовою системою, на мій погляд, — це перегляд повноважень ВРП. Ми передали їй функцію захисту незалежності суддів. Але у мене є сумніви, що орган, який карає суддів, може захищати їхню незалежність. Думаю, розглядати скарги суддів про тиск повинна Рада суддів як певний арбітр. Загалом питання розподілу повноважень органів системи правосуддя — дуже складне і його потрібно детально обговорювати.

Про голову Окружного адмінсуду Києва Павла Вовка та недоброчесних суддів

Важко назвати людину, яка в країні або навіть на планеті заважала б мені. Суддя Вовк

Павло Вовк — голова Окружного адмінсуду Києва, якого антикорупційне бюро підозрює у створенні злочинної організації з метою захоплення державної влади шляхом встановлення контролю над Вищою кваліфікаційною комісією суддів, Вищою радою правосуддя, а також втручанні у діяльність державних діячів мені не заважає і не важливий сам по собі. Мені важлива репутація судової гілки влади.

Я, особисто, вважаю, що суддя має бути зразком морально-етичної поведінки у професії, суспільстві та житті взагалі. Але, це я так вважаю, а ми всі люди різні. Мораль у кожного своя, як і розуміння етики. Суддя Вовк обрав певну модель поведінки. Ця модель поведінки завдала шкоди суддівській спільноті. Але я не кажу про те, що «на плівках». Я кажу, радше, про його ухилення від явки до суду. Ну не може суддя не приходити за викликом до суду.

Водночас мені заважають і не байдужі інформаційні «зливи» з боку деяких правоохоронних органів. Вища рада правосуддя дала свою оцінку матеріалам досудового розслідування у так званій справі «плівок»

Аудіозаписи прослуховування з кабінету Павла Вовка та його заступника, на яких слідство будує звинувачення , Рада суддів також висловлювався щодо цього. Але у мене виникають питання до правоохоронних органів. Якщо факти правопорушення — зафіксовані, то чому розслідування триває більше двох років? І навіщо при цьому ритися у брудній білизні підозрюваних? Слідство має не на офіційних сайтах, не у ЗМІ публікувати окремі матеріали, а передавати їх до суду, де їм дадуть правову оцінку.

Судді — юристи. Це відрізняє їх від звичайних громадян. Якщо на «плівках» — правда, то така поведінка неприпустима у судовій системі. Але є заява другої сторони про те, що ці записи — фальсифікація та монтаж. Я не настільки близько знайомий з людьми на «плівках», щоб оцінити: це — їхні голоси чи ні. І навіть якщо б міг, не маю права цього робити. Ось якщо слідство доведе, що це правда, тоді ми можемо щось стверджувати. Повісити ярлик та облити суддю зеленкою — дуже легко. Але ця зеленка потім не так просто змивається. Зараз я бачу, що оприлюднення цих «плівок» лише зашкодило авторитету судової влади. А чи є перспектива цієї справи? Питання поки що відкрите.

Колись я був на судовому процесі у США, де розглядалася справа про вбивство. У слідства було кілька підозрюваних, але встановили лише одного і лише його засудили. Я бачив, як це коментувала сім’я вбитого та прокурор. У родичів були сльози на очах — вони розуміли, що не всі покарані, але з повагою прийняли рішення суду. Вони розраховували на те, що у майбутньому, можливо, засуджений розповість про співучасників.

Я переконаний, що українські судді здебільшого приймають справедливі рішення.

Питання в тому, хто формує громадську думку, і чий запит на справедливе правосуддя не задоволений.

У сорокамільйонній країні більш ніж три мільйони громадян щорічно судяться. Якщо врахуємо, що судяться дві сторони, то ця цифра — ще більша. Незважаючи на тиск на суди, їхню дискредитацію, простий українець все ж таки йде до суду.

На жаль, судові рішення практично ніхто не читає.

Люди сприймають те, що їм кажуть. Наприклад, візьмемо суд щодо книги про Стуса. Після рішення першої інстанції був інформаційний сплеск, авторитет судової влади був знову підірваний, і це залишилося у пам’яті суспільства. А після скасування цього рішення в апеляційному суді — позитивної інформаційної реакції вже не було.

Я впевнений, якщо вирішити ситуацію з кількістю суддів, з їхнім навантаженням, ситуація у судовій системі кардинально зміниться. Але таке враження, що цього ніхто не хоче робити. Загальне гасло: звільнити старих суддів, набрати нових. Повірте, у мене вже є негативні відгуки і щодо нових.

Кількість порядних та непорядних людей у суспільстві — приблизно однакова. Як би ви їх не перевіряли на доброчесність, застосовуючи хоч поліграф… У когось, можливо, зміниться свідомість після того, як він обійме якусь посаду. Тому перевірка нічого не змінить. Ми витратимо величезну кількість часу на те, що не дасть вагомого результату. Повинна бути спрощена процедура відбору суддів, ми не можемо чекати цього рік чи більше. Потрібно швидко набрати людей у професію, але повинна бути також система, щоб судді, які не виправдали очікувань, були відсторонені. Для цього Вища рада правосуддя повинна займатися дисциплінарними скаргами, а не розглядом різних заяв.

Про неповагу до суддів

В Україні сформувалася традиція — в усіх проблемах звинувачують суди. В який історичний період це почалося, не можу сказати, але ще задовго до 2014-го. Були ж і укази про ліквідацію судів тощо.

Є ярлик: суддя — це хабарник, а судова система — така собі каста.

Я працював у різних судах, зокрема й районному, і ніколи у житті не стикався з подібними явищами. Але якщо у всіх проблемах будуть звинувачувати суддів, ми можемо втратити державність: якщо одна гілка влади провалиться, за нею підуть й інші.

Про безпеку суддів

У кожній професії є свої недоліки, ідеальної — не знайдемо.

Зараз ми відзначаємо певну радикалізацію настроїв щодо суддів, але суди продовжують працювати.

Навіть у ситуації з останнім з’їздом

Місце з’їзду було змінено задля безпеки суддів, кілька громадських організацій закликали не проводити з’їзд, оскільки вважали, що судді оберуть недоброчесних членів ВРП і суддю Конституційного суду — судді готові були приїхати в будь-яке місце і провести з’їзд. Хоча бували різні ситуації.

У 2014 році, коли було зірвано з’їзд, ми з колегами йшли по вулиці, а за нами вслід йшов чоловік. У якийсь момент я зупинився і запитав, чому він йде за нами.

Він сказав: «Я — представник громадськості. І, мовляв, повинен за вами простежити, а то ви зараз десь у підвалі зберетеся, проведете там з’їзд і виберете Вищу раду юстиції…».

Я йому кажу: «Ми ж судді, ми не можемо собі дозволити робити деякі речі, які роблять представники громадськості або політики. З’їзд суддів повинен бути проведений гідно, з дотриманням усіх норм законодавства. І точно не у якомусь підвалі».

Після цієї розмови чоловік дуже здивувався, сказав «дякую» і перестав нас переслідувати.

Із 2014 року ми зробили багато кроків назустріч представникам громадських організацій, які моніторять роботу судової системи. Запрошували їх на з’їзд, давали можливість висловитися з трибуни, але останнім часом чомусь їхня риторика дуже змінилася. Тепер вона зводиться до спроб створити якийсь хайп. І у мене виникають сумніви, що мета їхньої роботи — допомогти у поліпшенні судової системи. Мені здається, будь-яка реформа, будь-який результат їх не влаштує. Тому було б ефективніше, якби міжнародні партнери, які дійсно хочуть допомогти державі, почали більше дослухатися до представників судової гілки влади. Ось, наприклад, можна було б профінансувати у якості пілотного проєкту будівництво нового суду у невеликому районі України. І я думаю, що це було б вагомішим результатом, ніж підтримка людей, які дискредитують судову гілку влади.

Джерело: «Ґрати»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *